У рідній Качкарівці, що на Бериславщині, Яна Філатова прожила все життя. Працювала у соціальній сфері, допомагаючи людям у складних життєвих ситуаціях. Саме у тих краях її й застало повномасштабне вторгнення Росії.
З березня по листопад 2022 року Качкарівка перебувала під окупацією російських військ. Після звільнення села родина ще певний час залишалася вдома, сподіваючись, що ситуація стабілізується. Але знову почалися потужні обстріли.
“У нас активні бойові дії, тож довелося переїхати. Ми терпіли два роки, але зрештою вирішили шукати безпечніше місце, — пригадує жінка. — Дуже хочеться додому. Але там літає все — КАБи, дрони, артилерія… Людей розстрілюють усім, чим можна. Навіть одного разу прилетів “Смерч”. Тяжко”.
Так Яна з чоловіком переїхала до Великої Олександрівки — у межах тієї ж Бериславської громади. Спочатку оселилися в тітки чоловіка, яка згодом померла. Тут, у Великій Олександрівці, вона й дізналася про Центр підтримки ВПО, який створила громадська організація “Бери і слав”.
“Я сюди просто полетіла”
“У Качкарівці ми жили в підвалі — морально й фізично це було дуже важко. Тож коли післі переїзду у Велику Олександрівку почула про цей простір, я сюди просто “полетіла”. Без спілкування, підтримки та психологічної допомоги вже не могла”, — розповідає жінка.
Про Центр вона дізналася випадково — під час отримання гуманітарної допомоги. Тепер з вдячністю згадує цю мить:
“Вдома я була, наче дикобраз, який стріляє голками. Але в Центрі мені допомогли. Завдяки психологині Катерині Стецюк стало легше, зменшився мій душевний тягар. А ще отримала юридичну консультацію від Олени Галімон — це дуже потрібно тим, хто залишив свою домівку через війну”.
Перші кроки до відновлення
Перше заняття Яна запам’ятала надовго. Це була зустріч із психологинею, під час якої учасники створювали “дерево очікування”: писали, чого чекають від занять і що хочуть отримати від спільноти.
“Коли я прийшла, у мене в голові був хаос. Не знала, що буде далі, що робитиму. Але після зустрічі вийшла зовсім з іншими почуттями”, — згадує вона.
Тоді, майже рік тому, у Яни не було ні настрою, ні сил. Навіть звичну для себе зачіску не хотілося робити. Зараз — усе інакше. Жінка регулярно відвідує Університет третього віку при Центрі підтримки ВПО, бере участь у творчих майстерках, арттерапії, психологічних тренінгах, займається скандинавською ходьбою.
“Коли руки працюють, вдається відволіктися від поганих думок. А перед або після занять я завжди йду плести сітки — це мій спосіб підтримати наших військових”, — каже вона.
Простір, що став спільнотою
Пані Яна зізнається, що Центр підтримки ВПО став для неї не лише місцем допомоги, а й частиною життя. Тут вона знайшла друзів, підтримку й віру в людей.
“Хочу, щоб робота простору продовжувалася. Я така, кому потрібна ця підтримка, не одна. Зараз практично кожному важко емоційно й фізично. А тут можна перезавантажитися, поспілкуватися, відчути, що тебе чують”.
Учасники Університету третього віку, за словами Яни, стали справжньою командою. Вони допомагають одне одному навіть поза межами простору — під час переїздів чи побутових труднощів.
“Тут чудова атмосфера, і головне — безпечно. Кожен говорить лише те, що хоче. Нам тут добре. Я чекаю цих зустрічей!”